Нині бачимо як крок за кроком у власній державі українство втрачає свої позиції в царинах освіти, культури, як занепадає національна наука, як імпорт наповнює споживацький ринок, руйнуючи вітчизняне виробництво. Маємо найвищих посадовців, що зовсім не володіють державною мовою (розкіш, яку не дозволила собі жодна держава в світі), маємо і таких, які дуже добре нею володіють та роблять все для того, аби ця держава перестала існувати. Маємо парламент, в якому патріотичні державницькі сили не мають ніякого голосу. Складається враження, що держава тримається суто на амбіціях вищих посадовців і тільки справа часу – раптом не витримають і за певну «компенсацію» кинуть своє кермо, влившись у якийсь «простір» чи «союз».
Поряд з усім цим маємо достатню кількість патріотичних, державницьких партій, які чомусь не можуть об’єднатись ні організаційно, ні навколо спільної ідеї ні навіть у ланцюг єдності неспроможні стати як на початку 90-х. Армія політологів, серед яких є навіть доктори політологічних наук (?), виплітаючи свої словесні мережива водять за носа довірливий «електорат», чи то приховуючи правду, чи то не в змозі самим її збагнути. Не вірю, що жоден з цих інтелектуалів ніколи не читав Сковороду і не чув про «сродну працю» чи про родовий (варновий) устрій суспільства. Та й не дивно, адже в такому суспільстві не було політологів, призначення яких абсолютно не зрозуміло (і не витязі, і не відаючі, і не господарі). Так що ж заважає об’єднати зусилля українських патріотів генерувати із свого середовища справжніх організаторів-державотворців? Серед чинників об’єднуючих часто бачимо декларацію боротьби за збереження мови і культури. Ці святі пориви, як правило, розчиняються чужинськими ідеологіями, які розтягують українців у різні боки через різні конфесії, що у своїх назвах та визначеннях обрядів позначені іменами інших, зовсім неслов’янських, родів. Намагання попереднього президента створити «єдину помісну», добавимо – державну, церкву в якійсь мірі реалізовані нинішнім. Сьогодні вибір зроблено на користь церкви, якою управляє сусідня держава. Зрозуміло, що ні намагання попереднього президента, ні вибір нинішнього не можуть консолідувати українців.
Тож чи справді все так безнадійно і ми зайшли у безвихідь? Зовсім ні! Тим, кому треба побачити приклад, рекомендую звернути свою увагу на Японію, у якої до речі ми нині намагаємося запозичити грошей, - мала за територією, небагата природними ресурсами, під впливом океанських стихій та «дихаючих» вулканів, вона успішно конкурує з таким велетом як Америка. Секрет простий – японці міцно об’єднані рідним світоглядом – своєю рідною вірою-звичаєм синтоїзмом. Якщо пильно придивитись, то можна побачити, що і ми, українці, як і всі слов’яни, попри всі державні поневіряння не пішли у небуття завдяки збереженому рідному світогляду – Рідній Православній Вірі-Звичаю. Ці знання ми сьогодні маємо змогу отримувати завдяки збереженій безперервній лінії учнівської спадковості в Духовному центрі Родового Вогнища Рідної Православної Віри, а також через видані книги, Інтернет та періодичні видання , один з примірників якого ви тримаєте в руках. Наразі маємо різноманітні течії в рідновірському русі і люди часто губляться – до кого примкнути. Кому хочеться, перш ніж зробити вибір, все перепробувати, раджу спочатку побувати на обрядах Рідної Православної Віри, побувати на заняття у школах Рідної Віри в громадах Родового Вогнища, ознайомитись з 16 Зернами Правди (праведними якостями рідновіра). Після цього можна дивитись, що пропонують інші. Якщо ви побачите там більш цілісне уявлення про Всесвіт, більш ефективне навчання, кращі методи гармонізації своїх стосунків з оточуючими, зцілення та збереження свого здоров’я, відповідність 16 Зернам Правди духовного лідера, то ви натрапили на те, що Вам треба.
Останнім часом до Родового Вогнища Рідної православної Віри приходить багато молоді із світлими душами і щирими серцями, яка готова працювати заради утвердження родового устрою в нашій державі. Дивлячись на них, утверджуєшся у вірі: «Вже постала Україна, і сила, і воля! Вже нам, браття українці, посміхнулась доля!»
Ладомир Анікеєнко
|